Китайська драма для США: АБІІ як депресивний кінець епохи

Доки Україна є тимчасово відсутньою у глобалізаційних процесах (з легкої руки путінізму), цивілізовані країни переживають чи не найбільш драматичні події після Світової фінансової кризи 2008 року у сфері міжнародних банківських відносин. Причиною для такої фінансово-політичної епіки стала реалізація китайського (читай, — комуністичного) проекту щодо запуску Азійського банку інфраструктурних інвестицій, сутність якого має за мету звести нанівець вплив МВФ та інших наднаціональних фінансових організацій на Азійському континенті і прокласти пропекінський  шлях до фінансових сердець країн Сходу. З хижістю тигра Китай захоплює світ, використовуючи як засіб підступність кращих фінансистів та економістів Піднебесної, розповсюджує пазурі компартії світом, в той час, коли ми продовжуємо думати, що Путін діє самостійно, зовсім не пустуючи зі своїм головним неохунвейбінським спонсором.

Може постати органічне питання: яке це має значення для України? Адже на перший погляд може скластися враження, що нам глибоко всеодно на процеси в далекій Азії. В першу чергу — війна, курс долара, антикорупційне бюро…

Такі судження будуть логічними, не поспориш. Логічними для України як колишньої УРСР, а не незалежної , суверенної, демократичної, правової, соціальної держави.

Сьогоденна міжнародна економіка є надзвичайно взаємопов’язаною з усіма її суб’єктами, тому будь-які зміни навіть в найбільш віддаленій від України державі будуть мати вплив на нашу власну економіку так, як хвилі після землетрусу розходяться землею, і, не призведіть духи, мають за наслідок пробудження цунамі.

ІДІЛ, ігри арабських лідерів у Ємені, пожежі в Росії, створення АБІІ — всі ці факти сучасного буття прямо чи опосередковано вдаряють по українській й без того хворій економіці, оскільки Україна є частиною не тільки європейської спільноти, але й величезною світовою країною, яка завжди відчуває поштовхи на інших континентах. І це — наш обов’язок — бути великими гравцями на шахівниці політично-економічних амбіцій, незважаючи на внутрішні лиха. Бо без цього ми не будемо державою у справжньому розуміння цього поняття.

Проте повернемося до АБІІ.

Коли ми підіймаємо питання створення будь-якої міжнародної фінансової організації, в першу чергу маємо проаналізувати, хто та чому є ініціатором такого проекту. МВФ та Всесвітній банк, створений за ініціативою США та союзників (за авторством Кейнса та Уайта) у 1944-1945 роках — геніальний наслідок Бреттон-Вудської фінансової конференції; Азійський банк розвитку 1966 року створення — за протекцією демократичної Японії та США; Ісламський банк розвитку 1973 року задля фінансування реформ в країнах мусульманського світогляду; Європейський банк реконструкції та розвитку 1991 року за ініціативою демократичних країн Заходу, Японії та Океанії для допомоги Центральним Європі та Азії. Всі ці міжнародні фінансові установи мають конкретні цілі, і, звісно ж, політичну протекцію. Більш того: до 2015 року головною гарантією успіху міжнародної фінансової установи була «невидима рука» Сполучених Штатів.

Однак Китай, за якого всю брудну роботу виконує московських васал, протягом останніх 20 років залишається головним ворогом американського та світового капіталізму. Лицемірний, підступний, хитрий багатоголовий комуністичний демон не зупинявся ні на хвилину, розбудовуючи Червону імперію. Авторитет Червоного Китаю виріс настільки високого, що сьогодні він створює першу реальну альтернативу МВФ та Всесвітньому банку, а відтак — заявляє Сполученим Штатам про готовність скинути Вашингтон зі світової першості в тіньових політичних маніпуляціях.

Створення АБІІ стало ляпасом Америці та абсолютним, нищівним знищенням Обами як політика першого рівня. Адже посилення Пекіну та агресія Росії — ознаки слабкості Білого дому, який, на жаль, все більше відчуває тиск Дому народних зібрань.

Але що насправді означає створення АБІІ?

Втечу від американської фінансової гегемонії, що у майбутньому призведе до поразки американської моделі демократії в світі (якщо тільки Гіларі Клінтон не перетвориться на фею-рятівницю) .

Звісно: відчувши загрозу для МВФ та Всесвітнього банку, дітей капіталізму, США активно протидіяли вступу до АБІІ союзників. Однак гра проти фінансової монополії Америки, почата її бабусею — Великою Британією, призвела до негаданого результату. 57 держав сьогодні стали членами АБІІ, включаючи не тільки азійські держави, що розвиваються, але й таких гігантів як Австралія, Нова Зеландія, Німеччина, Австрія, Франція, Норвегія, Ісландія, Данія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія, Італія, Нідерланди, Іспанія, Бразилія, ЮАР, Індія, Республіка Корея тощо. Навіть суперпроамериканська Польща обрала економічну вигоду вище за дружбу з США.

Наразі кандидатами на вступ до АБІІ є Угорщина та Республіка Китай (Тайвань). Щодо останньої, то Китай жорстко дав зрозуміти: ніякого незалежного Тайбею не існує, є лише частина КНР (такий собі продаж фінансової честі). І, звісно, без путінської Росії в АБІІ нікуди.

Що мене вразило, так це бажання України приєднатися до АБІІ. Це зовсім інше питання, що заслуговує на окрему статтю, однак, дідько: не вистачало й нам влізти в цю китайську пастку для Європи. До речі, головним ідеологом вступу України до АБІІ був і є співучасник режиму Януковича — Арбузов.

Єдиною союзницею США в цій атаці Пекіну залишився Токіо. Багато експертів зазначає, що Японія відмовилася від АБІІ під тиском Вашингтону, проте, це є правдою лише частково. Японія, яка головує в Азійському банку розвитку, не може та не хоче стати залежною від проекту Китаю, що природно виступає у якості головного ворога японського народу.

Джозеф Стігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки, відомий своїми азійськими прогнозами, зазначає, що у США не залишилося реальних можливостей залишатися №1 в системі міжнародного фінансування: єдине, що сьогодні має США (після правління Обами) — це амбіції бути гегемоном.

У 90-х роках США не дали можливості Японії зайняти шабель головуючої країни-помічниці для реформування Азії. Сьогодні це місце вигриз китайський дракон.

Узагальнюючи, можна визначити, що створення АБІІ, незважаючи на наміри відродити Азію, має за мету  знищення американської гегемонії й вирощення нової, вже червоної, «руки», яка буде маніпулювати країнами-учасницями. Таке повернення в бік Китаю Європи, Кореї та інших країн говорить лише про одне: ера одноосібного панування Америки в сфері міжнародних фінансових установ закінчилася.

Далі буде. Тримаймося.

Примхи українського уробороса чи свідомість поколінь

Одна з найбільших трагедій українського народу завжди полягала у тому, що покоління, народжене за проміжок короткотривалої державної свободи, не мало змоги стати достатньо зрілим, духовно та фізично, для того, щоб у час найбільш визначальних історичних подій, взяти на себе відповідальність за подальший розвиток країни, а відтак — вірогідно щасливе майбуття. Ніхто не вказував соціальним рудиментам на їхнє об’єктивне місце у небутті, і вони органічно утворювали складні патологічні системи. Саме так оновлювалась хвороба в українському суспільстві протягом багатьох віків.

Прикро: головні прояви соціального рудименталізму — «діди», виховані системами, належ вона совєтам чи московітам, завжди виживали, пробуджуючи у запроданських свідомостях своїх нащадків ті ж принципи, що зумовили їхні ворожі Україні світогляди.  Для них, торгуючих людськими душами рублефілів, було не тільки вигідно, але й приємно, робити все задля тотального викорення свобідного покоління українства, яке за своїми об’єктивними ознаками завжди належало до західноєвропейської суспільної моделі.

Проте цим атавістичним елементам українських реалій зажди знаходилася протилежність: покоління свободи — рушійна сила державотворення — викликало ненависть режимівських «дідів»; воно робило багато, вмирало молодим, а «діди», що продовжували жити після смерті кращих, нажимали ефемерну кнопку «вернуть все взад», повертаючись до московітства, совковії, путінізму й православного фашизму (вже сьогодні).

Ось так історія України повторює один й той самий сценарій класичної, про що наголошувалося на початку) для нашого народу драми: залишки вільного від гніту покоління здобувають незалежність для своїх дітей, які, зрощені сонцем європейської Русі, протистоять східному деспоту та запроданцям, змагаючись за життя, свободу та щастя.

З тих самих пір, коли зі степів Монголії прийшли батьки Кремля, доля українського народу стала нагадувати концепт уробороса — змія, що кусає власний хвіст. І він, цей український уроборос, вже тисячу років повторює одні й ті самі події, безумовно, трагічні…

Постає питання: чи хочемо ми зберегти руйнівну тенденцію, чи все ж таки спробуємо щось змінити, вакцинуючи її якісні детермінанти зовсім новими, позитивними й цілющими ознаками?

Вичерпна відповідь на це питання знайдеться в кожній окремій голові, я певен.

Однак, зазначу, прагнення до добробуту та щасливого майбуття є основоположною потребою людини як соціальної істоти. Саме тому, на мою думку, в сьогоденній Україні досить важко знайти особу, що буде свідомо йти до саморуйнування (хоча, напевно, й такі опінії можуть знайтися серед представників нашого народу: чим, як не завеликою кількістю мортідо в крові, можна пояснити таке палке бажання, чи, доречніше, — філію, проросійського населення Донбасу та Криму стати частиною російської машини смерті?) й не спробує обрати альтернативу тому, що наразі коїться на теренах найбільшої держави Старого Світу.

Якщо ти, вельмишановний читачу, обрав для себе той шлях розвитку, який був запропонований одним з чотирьох президентів України, чи, рятуйте духи Японії, дорогу кремлівського карлика, чи, може, путь популізму деяких постмайданівських громадських рухів, що вже встигли зрадити все те, за що ми боролися взимку 2013-2014 років, то, дуже прошу, терміново закрий цю сторінку.

Не треба тортур!

А якщо стане зовсім погано від усвідомлення того, що попереду — остання битва за щастя, то дуже рекомендую скористатися послугами «Аерофлоту». Повір, ніщо не лікує москвофілів краще за триєдність Домодедово-Шереметьево-Внуково.

Проте, якщо ти маєш намір будувати майбуття в Україні й боротися за наші природні права, серед яких головуючим є не стільки полемічне, скільки об’єктивне, право кожного на пошуки щастя, то пропоную дочитати ці нотатки до кінця і подумати щодо актуальності тієї здорової альтернативи, яку мені випала змога аргументувати.

Розгортаючи думку, слід констатувати факт: я, як і більшість моїх однолітків (бо, треба визнати, деякі з нас заражені пліснявою постсоціалізму) є частиною українського покоління свободи ХХІ сторіччя. Ми виникли після 70-річного занепаду і зростали під час незалежності.

Art by Kirill Olshansky

Покоління свободи — це філософська категорія, яка живе у людському світогляді. Більш того, саме поняття свободи, що наразі є досить широким, з’являться з кожним представником покоління свободи — вибачаюся за тавтологію — і є за своєю сутністю невідчужуваним від нас. Просто кажучи, діти, які народжувалися на теренах України з 1991 року, разом з першим подихом вдихали таке повітря, яке незабруднене окупантом, узурпатором. Особливий він — кисень незалежності.

В момент першого подиху немовля отримує наснагу до свободи — кожен рух, кожен вигук, кожен погляд дитинки є вільним від соціальних кайданів, обрости якими вона, на жаль, приречена. Однак, незважаючи на фатальну участь кожної народженої людини, в умовах свободи ці соціальні обмеження не стануть такими, що зруйнують її психосоматику; і зовсім інакша ситуація виникне тоді, коли суспільство, в якому буде формуватися маленька соціальна істота, буде позбавлене права на свободу як невід’ємну складову права на життя.

Дорогий читачу, прошу, запам’ятай на все життя просту істину: якщо держава порушує священну догму права, яка проголошує, що свобода одного завершується там, де починається свобода іншого, — така організація суспільства приречена на пекельні муки та обов’язкову загибель. Таким чином, можу запевнити: Росія, Китай, Північна Корея та інші тоталітарні держави приречені на самознищення, і лише питання часу, — скільки треба для цього років та людських життів.

Одначе, повернемося до нашої, української, проблематики, яка отримала метафоричну близькість з гностичним уроборосом.

З 1991 року, і тільки з 1991 року, в Україні, вперше після 1918-1921 змагань, стало народжуватися покоління свободи. Не тому, що під час радянської окупації не з’являлися гідні, схильні до свободи, люди: унікуми були завжди, і, об’єднавшись, саме вони створили засади для того, щоб ми, покоління свободи, до якого має честь належати автор цих рядків, отримали змогу не тільки жити, але й обирати майбутнє, будучи при цьому повноцінними українцями в найширшому сенсі цього слова.

Не знаю, чи буде доречним наступне порівняння, однак, всі ми знаємо, що звірі, народжені на свободі, та звірі, створені в штучних умовах (зоопарках, на приклад), мають величезну різницю не тільки в поглядах на існування, але й в способах його реалізації. Звірі, зроджені свободою, та звірі, вирощені в клітці, можуть прожити в тих умовах, якими їх нагородила доля, але якщо помістити дикого тигра до клітки чи випустити слона з зоопарку в умови сучасної Африки, трапиться лихо — ніколи цього не робіть!

Ось чому я й кажу, що українці до 1991 року не були повноцінними: УРСР уявляється мені тією ж кліткою, в якій червоний кат утримував прекрасну Україну. Ті грати протрималися 70 років, доки поневолені народи не знищили комуніста-директора зоопарку й не повернулися на рідні землі, до своїх витоків.

Велика патріотка нашої країни, Валерія Новодворська, писала, що Україна — це Русь, що залишилась вдома. Однак її правдиві слова стануть абсолютної істиною лише тоді, коли ми будемо розглядати їх в контексті поновлення незалежності, тобто маючи на увазі повернення України додому в 1991 році. І хоча наша спільна хата була забрудненню, зламаною, слабкою, Україна — сильна українська жінка — відразу взялась за ганчірки, важку роботу та, звісно, виховання дітей. Саме так з’явилося покоління свободи, яке у 2013 році підніме українців на повстання проти недемократичного паханатського режиму Януковича.

За останні 400 років саме наше покоління стало найдовшим серед народжених у свободі українців — це треба визнати, і, пишаючись цим, цінувати й оберігати, як неоціненний скарб.

Коли я пишу про цей етап розвитку українства, мене переповнюють світлі, сповнені надії, десь ідеалістичні почуття, проте, навіть за умови цього дивовижно позитивного явища стан речей в сьогоденній України залишається не просто трагічним — він жахливий. Ненька, яка просиділа в камері смертників останні 70 років, хоч й надзвичайно сильна, але злиденне минуле залишило на її тілі величезні рани, що наразі кровоточать як ніколи. Покинута європейськими родичами та старшими дітьми (до яких належать «діди», до визначення поняття яких ми ще повернемося), відповідальність за її порятунок з кожним днем все більше лягає на плечі найменших, юних, досить недосвідчених дітей з покоління свободи.

Саме в цей момент уроборос знов кусає власний хвіст: необмежена свобода, яку подарувала нам демократична Україна, обумовлює величезну відповідальність за наше спільне майбуття: батьківську хату й вишневий садок (в якому вже досить довго існує недотравлений колорадських жук). Всесильна доля виставляє нам рахунок за щастя. І відсьогодні все починає залежати від нас: чи беремо ми відповідальність за подальший здоровий розвиток, чи позбавляємося найціннішого, що подарувала нам Україна — життя та свободу.

В 2014 році, після перемоги Революції гідності, яку можна віднести до пірових — ми пожертвували кращими з кращих, змінили свідомість, переоцінили історію та життєві пріоритети, проте чомусь на вищому щаблі українського політикуму все без змін, і соціальна бруднота, що протягом 24 років незалежності залишалась квазіполітичними помиями, сьогодні головує в перших кабінетах країни, наче так й треба (звісно, й тут не без позитивних винятків) — ми, переживаючи всі можливі кризи, зіштовхнулися з зовсім новою для України проблемою протистояння двох абсолютно полярних поколінь.

Таке хворобливе двоборство, безперечно, є і буде достатньо болісним процесом, однак, запевню: він — в межах норми для кожного європейського суспільства, яке переступає епоху постсоціалізму і відкриває двері демократичних, ліберальних цінностей.

Тепер детальніше.

Червона мара, що ходить Грецією: майбутнє Європи та Україна

Доки європейська спільнота разом з українським урядом намагаються врятувати криваві квазі-домовленості, підписані Українською Державою та хтозна-ким (РФією), що ставлять за мету чудову річ — мир у всьому світі, — Європейський Союз може отримати другий за місяць надпотужний удар ножем у спину: на цей раз від Греції, сучасна історія якої нагадує мені колись почутий в Єрусалимі випадок з палестинським хлопчиком, що виріс у злиднях, і якого пожалів старий єврей, що вижив під час Голокосту і пам’ятав його жахи; чоловік виростив палестинця, дав йому притулок та їжу, замінив йому батька, але врешті-решт, коли вже через багато років вони почали сваритися через гроші, палестинець зарізав діда та його стару дружину.

Сьогодні день, що, можливо (якщо не напевно), змінить обличчя Європейського Союзу — конфедерації, яка вперше в історії людства була створена задля об’єднання не тільки економік, але й загальнолюдських цінностей. У 2012 році Європейський Союз навіть отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі». Звісно, ми можемо багато дискутувати з приводу ефективності об’єднаної Європи як наддержави, що може захищати власні інтереси та інтереси союзників, як, на приклад, України, Молдови та Грузії, — це все ще питання часу. Але безсумнівно: ЄС завжди пропагував миру, спокою та злагоди.

Впродовж багатьох років (до 2013 року, коли РФія вдерлася до демократичного світу, що бере початок з Київського Майдану) головним болем ЄС були держави групи PIGS (абревіатура, що звучить як англійське слово «свині»), куди належать представники південного регіону Європи, морські країни з досить непрацьовитим населенням: Португалія, Італія, Греція та Іспанія. Вони, руйнівники економіки ЄС, викликали величезне обурення в усіх північних державах, які знають ціну праці. Але якщо економіка Італії була врятований непопулярним технократом Маріо Монті, а Португалія та Іспанія знайшли в собі сили побороти корупцію, то Греція, що вважає себе ненькою демократії та європейської цивілізації, продовжувала самознищуватися, викликаючи тисячі смертей політикою жорсткої економіки та продовжуючи тотальну корупцію, крадучи гроші всієї Європи, особливо — Німеччини, очильниця якої робила все, щоб врятувати Афіни від нового Геростата.

Але Греція вважала, що всі країни в світі їй винні. Це ж вони створили демократію (і їм не важливо, що та демократія була рабовласницькою, бридкою, з якось присмаком соціалізму)! І зовсім-зовсім не важливо, що сучасна демократія виникла на Заході — у Франції та Англії, а на Сході — в Україні. Греція зажди буде залишатися нездорово амбітною країною комуністів, що, незважаючи на величезний внесок до світової царини наук, плескалася витоками соціалістичного утопізму, працями Платона та Аристотеля.

Грецька криза для Європи стала вирішальною. Ліберали, демократи, консерватори, — всі вони програли в країні, що породила комунізм. Сьогоднішні греки пішли шляхом Росії 1917 року: набагато легше вірити обіцянкам радикально лівих, ніж щось робити разом з центристами та правими задля власного порятунку. Тепер греки хочуть списання боргів, що виникли після кредитивної наркоманії, аргументуючи це ти, що Німеччина винна ним ще з часів ІІ Світової та чимось на кшталт цього.

Парламентські вибори, що наразі проходять в Греції, змінять Європу. Адже, як свідчать екзит-поли, лідує коаліція радикально лівих «СІРІЗА», куди входять такі політичні партії:

1. Антикапіталістична політична група (комунізм, троцькізм).
2. «Ксекініма» — Організація соціалістичного інтернаціоналу (марксизм, троцькізм).
3. Рух об’єднаних у діях лівих (комунізм).
4. Комуністична організація Греції (маоїзм, комунізм).
5. Комуністична платформа Сиріза — грецька секція Міжнародної марксистської тенденції (троцькізм, комунізм).
6. «Червоні» (комунізм).
7. Радикально-ліва група «Роза» (люксембургіанство, ліберальний соціалізм).
8. Інтернаціоналістичні трудящі-ліві (революційний соціалізм, комунізм, троцькізм).
9. Оновлена комуністична екологічна ліва партія (демократичний соціалізм, єврокомунізм, зелені).
10. Сінаспісмос (демократичний соціалізм, єврокомунізм, зелені).
11. Інші…

Ідеологія, яку ми, українці, важчаємо вбитою, посилюється не тільки в Греції, але й в усій Європі. Група «PIGS» поспішає показати справжнє звірине обличчя: іспанська соціалістична партія «Падемос», італійська партія Комуністичного відродження, португальський «Лівий блок» — ці діти Маркса чекають тієї хвилини, коли влада хоча б в якійсь європейський країні буде повністю захоплена червоними, щоб повилуплюватися зі своїх коконів і знищити на Півдні усі прояви європейського демократизму. Не буде спати й французька рашистка Марін Ле Пен та її тераріум «Національний фронт». Те, що, здавалося, вмерло в 1991 році, відроджується в 2015 році. І мара комунізму все ж таки знайшла матеріалізацію. Прикро. Дуже прикро.

Зазначу, що у разі перемоги «СІРІЗА» у Греції, в України з’явиться ще один мерзенний ворог, адже Алексіс Ципрас, керманич соціалістичного об’єднання, завжди симпатизував Путіну та російським амбіціям щодо України. Більш того, навіть поки що правляча партія центристів не зважала на нашу країну, укладаючи з РФією військові правочини, та виступаючи проти європейської інтеграції українського народу.

Проте, звісно, головне питання, чи буде Греція виходити з ЄС, залишається відкритим.

Ось мій прогноз щодо майбутніх подій: спочатку Ципрас, сформувавши коаліцію та ставши прем’єром, почне шантажувати Європу у стилі Путіна, з погрозами та брудом, принижуючи фрау Меркель та усю європейську демократію — для того, щоб йому списали борги. Німеччина не піде на поступки — вона забагато натерпілася від греків. У цей час економіка буде продовжувати руйнуватися, соціалістичний популізм не призведе до чогось хорошого. Ципрас буде звинувачувати в усьому ЄС, бо якщо хліба нема, то ж через санкції (нічого не нагадує?). Коли стане зовсім важко, Греція, піднімаючи патріотичний дух, заговорить про винятковість держави. Саме тоді парламент розпочне процедуру виходу Греції з ЄС, руйнуючи те, що творилося роками, нігілючи усі домовленості. Проте, зауважу, це лише сценарій, хоч і досить реалістичний.

Однак, в цієї незавершеної історії є мораль: Греція ніколи не зможе знаходитися в союзі з антисоціалістичною за своєю природою Україною. Тому, на мою думку, вихід Греції з ЄС та політичні катаклізми на Півдні допоможуть Україна та нашим союзникам, Молдові й Грузії, а в найкращому варіанті, Білорусі, що відмовиться від Лукашенко, зайняти місця країн, які зовсім не цінують те, що мають.

Не секрет, я ненавиджу соціалізм. Тому в будь-якому разі мені з греками не йти одним шляхом!

Про завтра (реальне та метафорічне)

26 жовтня в Україні відбудуться перші за її сучасну історію парламентські вибори, коли не вся країна вдома. Вкрадений Крим, зневічені Луганська та Донецькі області, тисячі загиблих українців, серед яких — кращі з людей: молоді герої, таланти, наші друзі та близькі, справжні воїни, яки продовжують боронити українські терени з неба, — все це наслідок бездіяльності, некомпетентності, зневажливого ставлення до професіоналів певного правлячого кола осіб, що протягом багатьох місяців нагадувало та продовжує нагадувати однорічну дитину, яка дуже хотіла отримати надскладний для неї, але популярний гаджет, і коли отримала — не впоралася та кинула механізм на підлогу, благаючи дорослих допомогти. Зрозуміло, що цей метафорічний сюжет можна розвивати, називаючи імена та конкретні факт, проте я дозволю собі не робити цього напередодні волевиявлення українського народу. Я поважаю день тиші, тому писатиму винятково загальні тези, які, сподіваюся, будуть сприйняті та взяті до уваги щодо подальшого розуміння політичних процесів нашої України.

Перш за все хочу наголосити на тому, що я як людина надзвичайно вибаглива до себе та до оточуючих, що не бачить себе за межами української політики ні зараз, ні в майбутньому, мою змогу сказати: наразі в державі немає політичної партії чи хоча б громадського руху, який володіє достатніми знаннями та, безумовно, моральними правам для того, щоб почати тотальну реформацію держави.

Коли я пишу про це, маю на увазі не ілюзію реформ, що були проведені протягом лютого-жовтня 2014 року, не квазі-люстрацію, юридична техніка створення якої викликає об’єктивний скептицизм не тільки у провідних правників України, але й навіть в ординарних, проте свідомих, громадян, а питання повної, глобальної, комплексної реформації органів державної влади, законодавства, суспільних цінностей.

Ще вчора, йдучи вулицями Києва, ми бачили безліч шаблонних агітаційних плакатів — цинічної реклами партій, що не мають унікальних програм, але йдуть до Верховної Ради з егоїстичним бажаннями їх лідерів — знов ці дуже заможні, корумповані дітлахи зі своїм «хочу!», — комусь треба коаліцію неначе для реформ, комусь — крісло прем’єра, комусь — коштів ще більш багатих господарів.

Ці люди (а в мене кожного дня виникає питання: хто ці люди?) говорять немало, інколи — красиво, а в певний час їх навіть гарно одягають, проте картинки й звуки — погані приводи для відсутності не те щоб совісті, але й хоча б програмових засад, які змогли б втілитися в життя. Вибори, що відбудуться завтра — це перемога ілюзій. І хоча всі ми розуміємо, що вони потрібні для фіксації тих маленьких перемог великого Майдану — він давно в серцях і розумах українського народу, — усвідомлюємо й цинічність того фарсу, що пропонують нам політичні партії сьогодні.

Я не бачу справжніх демократів, не бачу соціалістів, не бачу націоналістів чи навіть комуністів (хай їм грець!) — бачу лише дрібних та дуже роздутих олігархів, які хочуть отримати владу, розплачуючись за неї кров’ю наших братів та сестер. Але держава — не магазин, не модний бутік, в якому лікар від смерті, Раїса Богатирьова, купувала цяцьки під час революційних зимових подій. Держава — це суспільне об’єднання, тобто організація людей, які сьогодні можуть повірити політикам, народженим в державі, котрої не існує понад 20 років, але з настанням фатального завтра пріоритети будуть змінені, і втрачена довіра перетвориться на ненависть.

Дуже прошу, ніколи не шуткуйте зі власним народом, не обманюйте його: навіть якщо в нього коротка пам’ять, існують сильні почуття, що не зникатимуть ні за яких обставин.

Банкет коршаків, влаштований всіма нині діючими політичними силами, на столі, що зветься Україною, в ті дні, коли ми губимо сотні воїнів,  — ось відображення дійсності, а не ті малюнки на величезних бордах, на яких чоловіки та жіночки закликають Україну єднатися та робити правильний вибір. А нічого, що українській народ, на відміну від нашої території та політиків, й так є єдиним, від Карпат і до Кавказу, цей святий, великий народ, якому президент має вклонятися?!

Запам’ятайте, дуже прошу, це неприємне, антигуманістичне, таке, що викликає недобрі почуття слово «ілюзія».

Окремо треба сказати про політичну молодь, яка завтра буде пропонувати себе окремо від партій чи в їхньому складі як потенційних народних депутатів.

Не хотів би здаватися невдячним чи занадто скептичним, але, прошу, яке в біса оновлення влади, коли до неї їдуть представники всіх професій та соціальних прошарків, починаючи від журналістів, політичних експертів та «тушок» і завершуючи лісорубами, безробітними та повіями? Та ніякого оновлення — лише ота сама фікція. Реформи в держав можливі лише за умови, якщо буде дотримано принципу професіоналізму, про який не чули ні Порошенко, ні більшість з кандидатів в народні депутати. І це жахливо. Уявіть на секунду, що ви будете жити за законами, створеними людьми, які за спеціалізацією є слюсарями чи кухарками, що сьогодні представляють наче «демократичні сили». Чи вони це — досі живі мрії Леніна? Далі — без коментарів.

Вже наступного тижня ми побачимо цю «оновлену» Раду. Багатолюдну, неординарну, дуже дивну. Зі старими та новими людьми. Чи добре це? Так.

Але питання в тому, чи треба нам такий Парламент, в якому більшість людей не має спеціальної освіти для того, щоб грамотно написати закон. Про ідейність я взагалі мовчу. Про моральність також.

Завтра ми обиратимемо. А коли в наступний раз?..

Однак, не все так погано, шановні читачі. Так, сьогодні нема жодної сили, яка має реальну можливість змінити державу, зруйнувати корумповану систему, завершити війну з максимальною користю для українського народу. Але як я вже зазначав, обов’язкове настане завтра: не реальне, а метафорічне.

Яким буде це метафорічне завтра?

Світлим. Таким, де не буде місця для ілюзій та брехні. Адже зовсім скоро, вже через три-чотири роки, прийде час, коли ті діти, що були народженні вже у Незалежній Україні, стануть дорослими, освіченими, такими, що живуть за європейськими правилами. Які будуть здатні захистити своїх батьків від корупції та російського впливу не чистою, брутальною силою, а розумом, як це роблять наші західні партнери.

І я надзвичайно щасливий розуміти, що саме моєму поколінню, цій генерації-21, випала доля змінити державу.

Так, сьогодні нас не чують, але це — не біда. Завтра ми будемо говорити так голосно, що нас почує весь світ. І ці слова, неначе обряд вигнання демонів, змусять повтікати по норах багаторічне українське політичне багно, і ці нори нам доведеться відмивати усіма можливими миючими засобами, що запропоновані нам правом і законом.

Не треба боятися змін! Реформи — це еволюція, головне обирати розумом тих, хто має їх реалізовувати!

Тому, якщо говорити про реальні події завтрашнього дня, я закликаю кожного піти на вибори! Безумовно, всі ми віддамо голоси наших сердець отим коршакам, проте вони не зрозуміють, що ми обирали не їх, а Україну.

Коли, проголосувавши всією державою, ми створимо добре організоване громадянське суспільство, що стане гарантією настання того дня, коли представники цієї генерації-21 почнуть свій шлях з пакетом тотальних реформ в одній руці, та з ящиком миючих засобів в іншій, Україна відновиться!

Голосуймо, Україно, щоб еволюціонувати!

І зло буде переможене!

Слава Україні!

«Yes Scotland» або Шотландія програла сьогодні, але переможе завтра

Історична ретроспекція

Будь-яка імперія, яка коли-небудь існувала в Європі, ніколи не зникала зі світової мапи, навіть якщо її лідери виявилися досить талановитими для того, щоб передягнути велику та зверхню державу у плаття тендітної демократичної держави; неважливо, яка вона за формою правління — сучасність диктує свої тенденції моди, в тренді — режими чи квазі-режими як ключові елементи, що підштовхують нас до висвітлення сутності того чи іншого суб’єкта міжнародної політики.

Але якщо про відродження Російської імперії (в найгіршому її вигляді) ми говоримо досить часто, як і про її приналежність до недемократичних режимів, то про Британську імперію згадують, напевне, лише ті, хто пов’язаний з нею на рівні регіональної політики: ірландці, валлійці, ґели чи інакше — шотландці.

Так, вона — Великобританія — наче й демократична, капіталістична, цивілізована країна. Вона виділяє себе серед інших європейських держав, зосереджує увагу на своїй винятковості, бере участь у вирішенні доленосних питань світового рівня. Великі жінки перетворили її на квітучу, великі чоловіки — на надмогутню.  Її прапор — це культ, а англійська мова захопила світ швидше ніж це зробив американський долар. Як на мене, все це не є поганим, навпаки, я неймовірно щасливий носити футболки та кеди з британською символікою і розмовляти зі своїми друзями з інших країн англійською, яку відверто вважаю дуже цікавою та практичною мовою. Королева Єлизавета — перлина загубленої аристократії, англійські міста ваблять своїм колоритом, а схили ширів переносять людську свідомість до казок про ельфів. Але це все — надбання, власне, Англії як державного утворення, англійців як представників цієї держави, та багатовікової монархії, що бере початок від часів нормандського завоювання Британських земель.

Виникає питання: до чого тут Шотландія, крім як до формування блакиті на надпоплуряному в світі стязі? І не треба спекулювати постаттю Якова VI Шотландського, який став Англійським. Як до нього, так і після нього, Шотландія залишалася зовсім іншою державою, зі своєю власною автентичною історією, культурою, мовою.

Звісно, ми можемо відкрити дискусію щодо шотландської історії. Але ніхто не буде заперечувати факт того, що Англію будували брити та нормандці (французи), а шотландці, чиє коріння походить від тих кельтів, що жили на землях Британських островів ще до Римського завоювання, і були витіснені на Північ. З 854 року по 1707 рік Шотландія була незалежною. 853 роки власного розвитку, свої монархів, свого культурно-ментального життя, необмеженого якимись англійцями. Декілька війн за Незалежність, вічна боротьба з Лондоном, складний політичній фронт. З 18 сторіччя — політично обумовлене об’єднання і поступова втрата незалежності. Нічного не нагадує?

Англія завжди хотіла забагато. Англія завжди була брутальною імперією.

Шотландія завжди виборювала свої пара і свободи. Шотландія ніколи не здавалась.

Референдум 2014 року

Понад тридцять років патріоти Шотландії виборювали право на єдиний шлях отримання незалежності — на референдум про Незалежність. Розмови про неї не стихали від, власне, 1707 року, але лише в 2007 році народ Шотландії отримав змогу наголосити на своїх природних правах на Незалежність. Але ми не будемо акцентувати увагу на подіях недалекого минулого, а відразу перейдемо до констатації постфактуму — вчора Шотландія втратила одну з головних можливостей стати Незалежною від авторитарного Лондона. І це неймовірно прикро. Прикро, бо на наших очках понад 1,5 мільйони осіб втратило певну надію, програло у війні проти імперії. Для нас, українців, що ведуть боротьбу проти імперського демона на Сході Європи, питання національної гордості та незалежного майбутнього сьогодні постають на першому місці, тому, напевне, складно знайти серед свідомого населення України людину, яка б бажала іншій країни бути окупованою сусідом.

Протягом останніх місяців ми бачили, як Англія використовувала весь свій вплив на свідомість шотландців: психологічний, інформаційний, соціальний, політичний, та, звичайно, економічний. Останній фактор зіграв головуючу роль в перемозі Лондона.

На мою думку, якби Шотландію підтримала хоча б одна цивілізована країна, якби ЄС та США запропонували свою підтримку відновленій в правах державі, то, безумовно, на мапі б скоро з’явилася нова позначка. Але Європа, що останнім часом нагадує лякливу бабцю, що недочуває, не хотіла ні великої сварки з Англією, ні небезпечного прецеденту, який мав би викликати ряд референдумів про Незалежність в багатьох європейських державах: в Іспанії, в Бельгії, в Швейцарії, та, звичайно, в самій Британії, адже ніхто не забуває проблему Північної Ірландії та ІРА.

Більш того, Росія тільки й жадала цієї незалежності: це ж така можливість перекрутити факти та історію, виправдати анексію Криму, побавити терористичні організації «ДНР» та «ЛНР». Кисільов, мабуть, вже й репортаж приготував, щоб спакувати перемогу референдумів.

Але ми, українці, не маємо йди на ціпку у Росії: жодна розумна людина не буде порівнювати референдум в Шотландії та квазі-референдуми на Сході та Півдні України, спонсовані РФ. Не будемо й забувати про спорідненість українців та шотландців — всі ми продовжуємо боротьбу за власні права та свободи. Перемога або смерть.

Прем’єр-міністр Шотландії, Алекс Салмонд, вже зробив заяву щодо програшу своїх однодумців. За його словами, боротьба продовжується, але на законодавчому рівні.

На мою думку, головна задача пана Салмонда вибороти для своєї неньки-Шотландії повну автономію, майже самостійність, яка перетворить Великобританію на щось на кшталт асиметричної федерації:

1) Право на повну незалежну економічну політику, яка буде проводитися Кабінетом Міністрів Шотландії;

2) право на власні мови: ґельску та шотландську;

3) право на власну Конституцію, що буде відстоювати інтереси шотландського народу;

4) створення загального конфедеративного органу, що буде складатися з делегатів суб’єктів федерації, який буде приймати рішення на основі консенсусу;

Шотландія також має вирішити який статус отримає як суб’єкт федерації за формою державного правління: чи поновить на своїй території владу монархії, чи проголосить республіку. Іншого виходу з ситуації я не бачу.

Post Scriptum

Трішки про значення цього референдуму для світу та деякі прогнози на майбутнє.

1. Процес зміни встановленої наприкінці минулого сторіччя політичної мапи світу не зупинити. Ні Європа, ні Азія більше не будуть такими, якими запам’яталися нам за останні 20 років. Це норма, оскільки світ має динаміку. Путін, що відкрив скриньку Пандори в Криму, Шотландія, що заговорила про поновлення історичних прав — це все елементи одного великого процесу зміни Європи і світу.

2. Програш Шотландії — не привід відмовитися від референдумів каталонцям чи бельгійцям. І я впевнений, що в Іспанії все пройде набагато недемократичніше, ніж це відбулося в Великобританії.

3. Великобританія зміниться назавжди. Близько 50% населення ніколи не визнає владу Лондона, який останнім часом має тенденцію програвати не тільки своїм партнерам по ЄС, але й США, Росії, Китаю та Японії.

4. Сам факт цього референдуму поглибив кризу Великобританії та єдиновладдя королеви на території Британських островів, що, безумовно, підриває вплив цієї держави на майбутнє світу.

Життя росіян у КНДР: гламурний північнокорейський «Instagram» з тінню смерті

Сьогодні, шуткуючи, розмовляв про «красиве життя» у Пхеньяні, яке, якщо вірити «Россия 24», стало чи не столицею азійського шоппінгу та моди. Донині я розумів, що здорова людина не може уявити собі «гламурного життя» у Північній Кореї, але ті громадяни Росії, що віддані Путіну та партії (Back to USSR), зруйнували моє бачення світу.

Північна Корея — вже не закрита та відірвана від світу держава, яка кожного року знищує тисячі людей у концтаборах, пропагуючи чучхе, яка гине з голоду та деградації. Тепер Північна Корея — це містична земля, яку не зрозумів західний та японській імперіалізм, куди їдуть навчатися дівчата з МГИМО та жіночки, що шукають щастя у коханні, працюючи при російських держустановах.

І доки цивілізовані держави жахаються цих, заборонених режимом КНДР, фотографій (Эрік Лафорг)…

…росіяни активно пропагують «красиве життя» у КНДР, купуючи нелегально ввезені товари до держави, які можна придбати лише у валютних магазинах, яких усього 2, і куди мають право входити лише представники партійної еліти. Звичайні люди — давно змордовані голодом.

Наступні світлини — блискавки. Без моїх коментарів. Всі фото — з соціальноїмережі «Instagram»:

Оптимізм Абе чи успіх японської компанії в Південній Америці, — The Yomiuri Shimbun

Прем’єр-міністр Шіндзо Абе та близько 70 провідних японських бізнесменів повернулися до Держави вранішнього сонця після домовленостей в п’ятьох країнах Центральної і Південної Америки щодо постачання японської продукції та технологій.

Країни Латинської Америки мають гігантські ринки, економіками, що зростають, та загальне населенням понад 600 мільйонів чоловік.

Прем’єр-міністр, чия зовнішня політика відображає панорамну перспективу всього світу, за час свого другого очолення Кабінету Японії відвідав 47 країн, найбільші держави на 5 континентах, цього разу облетів Мексику, Тринідад і Тобаго, Бразилію, Чилі та Колумбію. На прес-конференції в Сан-Паулу, в суботу, Абе підкреслив, що він з успіхом створив нові ринкові можливості для японських компаній в регіоні — це було його головною метою протягом турне. 

Він наголосив, що Японія домовилася щодо співпраці з Мексикою у сфері розвитку нафтових відносин. Треба зазначити, що донині винятково мексиканські корпорації мали змогу брати участь у вітчизняних нафтових проектах.

«Японська компанія також вдало виграла тендер на будівництво лінії метро в Сан-Паулу,  — сказав Абе. — Участь представників верхівки уряду в цьому допомогла просунути деякі конкретні проекти вперед, і я, звісно, відчуваю успіх».

Абе вважає, що інфраструктурний експорт і розвиток нових ринків японськими корпораціями, має вирішальне значення для подальшого зростання економіки Держави вранішнього сонця.

Економіки цих п’яти держав наразі ростуть стабільно — вони мають надпривабливі ринки для Японії. У Центральній та Південній Америках існує велика потреба в розробці залізниць і портів, в освоєнні природних ресурсів, таких як нафта. Наприклад, Мексика планує витратити понад 60 трлн іен (близько 60 млн. доларів, — від перекладача) протягом п’яти років на подальший розвиток інфраструктури.

Серед сімдесятьох бізнес-лідерів, які супроводжували Абе під час турне Латинською Америкою, був Садаюкі Сакакібара — голова ради при «Toray Industries», який одночасно є головою Японської федерації бізнесу (Кейданрен), а також Акіо Мімура — консультативний почесний голова «Nippon Steel & Sumitomo Metal Corp», який також очолює Японську палату торгівлі і промисловості.

Вони приєдналися до перемовин пана Абе з іншими лідерами держав задля просування японських технологій та продукції.

Коли минулої п’ятниці Абе завершив перемовини з президентом Бразилії Ділмою Руссефф, бізнес-делегація запропонувала їй допомогти побудувати дуже великі плавучі конструкції, відомі в світі як «мегафлоти», за умови якщо японські компанії виграють тендер на виробництво. Президент Бразилії привітала ці наміри.

Японія та Бразилія зробили спільну заяву щодо технічного співробітництва у сфері розвитку видобутку морських ресурсів. Вони також обмінялися меморандумами про взаєморозуміння з питань співробітництва в галузі медицини та охорони здоров’я, які, як очікується, скоротять строк тестування для медичної техніки,  виробленої в Японії.

У Мексиці, яка володіє шостим за величиною запасом сланцевого газу в світі, Абе домовився щодо імпорту природного газу до Японії.

У Чилі Абе взяв участь у церемонії відкриття мідного рудника Касероне, розвиток якого був повністю профінансований японськими інвесторами. Це було вперше в історії японо-чилійських стосунків, коли токійські компанії повністю профінансували виробництво. Ця шахта має можливість виробляти 180000 тонн міді на рік, що на 10 відсотків перевищує річну потребу Японії.

Слідом за китайською тінню

Жоден японський прем’єр-міністр за останні 10 років не відвідував країни Центральної і Південної Америки.

Одночасно Китай активізував економічну діяльність серед латиноамериканських країн, розглядаючи їх як джерело природних ресурсів і продуктів харчування. Зазначимо, Китай є найбільшим торговельним партнером Бразилії: він експортує до Бразилії в п’ять разів більше товарів, ніж це робить Японія.

Після своєї інавгурації у березні 2013 президент Китаю Ксі Джінпін відвідав у сумі сім країн Центральної та Південної Америки — цього та минулого років. Під час липневого турне, Ксі проголосив масштабні проекти допомоги  Бразилії та іншим країнам Латинської Америки, хизуючись величезною фінансовою міццю Китаю.

Тим не менш, для цих держав Японія, як і раніше, є вигідним партнером, оскільки, не забуваймо, понад 1,8 мільйонів осіб японського походження живуть на території Латинської Америки. Наявність Японії відчувається переважно в Бразилії, де живуть близько 1,6 мільйонів етнічних японців.

Китай знає це і, здається, зменшує свою антияпонську кампанію у регіоні, хоча Ксі продовжує підтримувати цей курс щодо інших держав.

Суботнім ранком, в останній день свого знаходження в Бразилії, Абе поклав квіти біля меморіалу японським іммігрантам, що померли без родичів. Еміграція японців до Бразилії офіційно почалася в 1908 році.

«Довіра, побудована шістьма поколіннями людей японського походження, стала справжньою основою міждержавної довіри між Японією та Латинською Америкою», — запевнив Абе в програмній промові після відвідання меморіалу.

Оригінал публікації: http://the-japan-news.com/news/article/0001471479
Схема: The Yomiuri Shimbun 

Переклав Артур Харитонов 

Корейський тигр виходить на полювання, чи що чекає на українську армію після військового союзу з США?

Вчора, в понеділок, представник Держдепартаменту США Пітер Харрелл прибув до Сеула, повідомляє «The Chosun Ilbo».

Візит Харрелла має за мету долучити південнокорейський уряд до  альянсу США та ЄС щодо активізування санкцій проти Російської Федерації, яка, утримуючи проросійських бойовиків в Україні, збила малайзійський цивільній літак.

За словами сеульського урядовця, Харрелл має провести короткі зустрічі з державними службовцями і банкірами Кореї ранком вівторка задля залучення їх до політики санкцій Вашингтона проти Ірану та Росії.

У Держдепі Пітер Харрелл спеціалізується на економічних санкціях і боротьбі з фінансуванням тероризмом. Представник Кореї додав:

«Вашингтон хоче, щоб ми частково приєдналися до санкцій проти Росії чи у крайньому разі утриматися від зміцнення співпраці з Росією».

Пак Кин Хе та Барак Обама у травні цього року

Уразі, якщо Сполученим Штатам вдасться прийти з Блакитним Домом (резиденцією президента Республіки Корея) до загального консенсусу, а я майже на 90% впевнений, що санкції з боку пані Пак щодо Росії таки будуть, то ця подія охарактеризується як докорінний злам в азійських планах ординця-Путіна. По-перше, карлик все ще гадає, що країни Далекого Сходу дуже прагнуть поглиблювати стосунки з країною-терористом, по-друге, духовний ліліпут бажає активно залучати Сеул до торгівлі з Москвою, щоб змінити, наприклад Нідерланди (з якими Росія має 14% експортних стосунків) на Республіку Корея. Але вже сьогодні ми бачимо, як курс на Азію руйнується на очах: Японія ввела нові санкції, Китай культурно відмовчується, а Південна Корея чи не прямо сказала: ми введемо санкції тільки тоді, коли нас попросять про це представники Держдепу.

Одначе, я трохи збрехав, і у Росії все ще є така собі «велика» союзниця серед азійської землі, рідна сестра, не те що ота бандерівська Україна. Сильна, могутня, квітуча, братня Північна Корея та її богоподібний Ким Чен Ин, яку телеканал імені Геббельса, «Россия 24», назвав чи-то країною щастя і добра, чи щось на кшталт цього. До речі, офіційний Кремль вже як декілька місяців розповідає про налагодження економічних та рекреаційних (туристичних) зв’язків з керманичем Пхеньяну. І це досить непогано для середньостатистичних росіян: навіщо їм шоппінг у Мілані, якщо можна гарно відпочити на пляжах Сінийджу (там переважає легка промисловість: текстильна, взуттєва, швейні, парфумерні підприємства, чим не Італія?).

Існує декілька головних причин, чому, на мою думку, Південна Корея ні за яких у мов не погодиться стати союзником путінської Росії:

1) Історична: після Корейської війни, розв’язаної СРСР, Сталін вирішив створити державу-монстра, яка майже знищила південь колись великої імперії Чосон; саме союзні війська Європи, США та окупованої Японії допомогли демократичним силами перемогти війська Кім Ір Сена (хоча питання демократичності Південної Кореї до 1980-х років дуже полемічне). Південна Корея ніколи не підтримає державу, що спонсорує уряд КНДР.

2) Політична: корейці пам’ятають не тільки війну, але й збитий совєтами цивільний літак; пам’ятають налагодження стосунків Путіна і офіційного Пхеньяна; добре знають про військову підтримку КНДР проти Сеулу та демократичних союзників Південної Кореї: США, ЄС та Японії.

3) Економічна: грошові зв’язки Південної Кореї полягають лише в утриманні московітами доларів у банках Сеулу, й то, більшість «єдінаросав» утримують вкрадені у народу папірці та золото в скринях столиці Піднебесної — Бейджінгу (чи в простонародді — Пекіну). Тому корейці як найхитріший та найбільш прагматичний народ Азії ніколи не підуть проти своїх титанічних західних партнерів, ЄС та США, а також південних друзів: Сінгапура, Індонезії, Малайзії, Австралії та Нової Зеландії.

4) Психологічна: справа в тому, що голова Блакитного дому — леді Пак, була політиком вже тоді, коли духовний карлик цупив гроші в однокласників. Вона, Пак Кин Хе, донька авторитарного лідера Кореї 60-70 років  — Пак Чон Хі, жорстокого, але надрозумного президента, який підняв економіку Республіки до височенних показників, однак, за свою антидемократичність поплатився життям — його вбили. Пані Пак знала про політику все та навіть більше, виконуючі роль першої леді після смерті матері. Як ви вважаєте, чи піде людина, яка після смерті такого батька, піднялася до вершини вітчизняного політикому, демократ та «залізна леді» Азії, чиї громадяни головують в ООН та Всесвітньому банку, назустріч Путіну-…? Звісно, ні. Республіка Корея бажає перемогти Японію в економічному та політичному сенсі, а потім й Китай. А для цього треба дружба з Заходом. Пак Кин Хе і Республіка Корея — дуже амбітні сьогодні.

5) Військова: головними союзниками Південної Кореї в мілітарі-сфері є Сполучені Штати Америки та Японія. Декілька разів на рік НАТО і Південна Корея проводять військові тренування в морях та океані, що кожного разу викликає сморід Путіна, який в той же день починає витягувати свої тихоокеанські іграшки, наче каже «ось, а в мене теж є тут, ще й більше!». Військова підтримка Росією режиму КНДР — це ляпас не тільки для пані Пак, але й для всього корейського народу. Але Путін забув головне, коли вирішив гратися в азійській домівці: корейці ніколи не забувають образ.

Саме тому треба очікувати від Блакитного Дому санкцій, а як наслідок — посилення тиску на ляльковий будиночок ліліпута.

* * *

Військова сфера Південної Кореї — це окрема і дуже важлива тема для українського народу сьогодні. Армія Республіки Корея одна з найпотужніших в світі, і це недивно: кожного дня може початися південнокорейська інтервенція на Південь, може бути скинута бомба чи використана ядерна зброя.

Республіка Корея — це та держава, що кожного дня стримує підступні плани КНДР, вона — мур, що рятує світ від безглуздя чучхе, а відтак Південна Корея постає перед Україною як взірець.

Сьогодні ми знаходимося в однакових умовах. У них — товстий Кім, в нас — маленькій Пу. Росія та її байстрюк — Північна Корея, єднаються, а наша місія як держав демократичного блоку — боронити себе та світ від лютих напастей. Але все ж таки є різниця: Сеул має статус спеціального союзника США, що допомагає справжній Кореї створювати надпотужну армію. Однак, я гадаю, що зовсім скоро такий самий статус буде мати й Україна.

Давайте подивимося, що має армія Республіки Корея вже сьогодні (данні з Вікіпедії різних країн):

1. Мінімальний вік вербування: 20 лет

2. Доступній військові кадри: 12 483 677

3. Повний персонал: 5 209 000 (на лінії фронту — 687 000, резервні сили — 4 500 000, а також воєнізовані — 22 000)

4. Щорічне фінансування армії:

• 28.94 млрд. доларів(2008)
• 25.5 млрд. доларів (2010)
• 28.5 млрд. доларів (2011)
• 31 млрд. доларів (2012)

Поза цим 1,68 млрд. доларів виділяють США для утримання своїх збройних угруповань на території Республіка Корея (United States Forces Korea).

А тепер стає трохи лячно: Україна, яка ворогує з наймерзеннішою армією в світі, російською, має бюджет лише близько 2 млрд. доларів.

Але ситуація має змінитися, коли ми об’єднаємося з військами США, а таким чином з силами Японії, Кореї, та багатьох держав НАТО.

Адже армія Південної Кореї будувалася не один рік, отримуючи величезну економічну та політичну підтримку з боку демократичних союзників.

Що з цього вийшло? Пропоную переглянути кадри з військового параду, що відбувся в Сеулі в жовтні минулого року за участі пані-президента Пак:

Загибель літератури або чому я не планую в майбутньому працювати з російськими видавництвами

Не є секретом, що я пишу художні твори російською. Так склалися обставини, і поки що я не збираюся починати писати прозу українською, оскільки для цього треба відповідний досвіт та сюжет. Але сутність цього месседжу полягає зовсім в іншому: навіть якщо я продовжу писати російською, мені буде гидко співпрацювати з тими пропутінськими паблішерами, що видають книги, з якими можна буде ознайомитися далі.

Але перш ніж передивитися світлини, що мають шокувати людей культури, хочу наголосити: сьогодні в Україні мешкають десяти талановитих, яскравих, кращих письменників, які видаються в Росії, але є не тільки патріотами, але й перлинами сучасної російськомовної літератури. Ми маємо зрозуміти, що термін «український російськомовний письменник» — така ж норма, як й автори, що мовлять національною. Ми не віддамо Росії Гоголя та Булгакова, не віддамо жодного сучасного письменника. І створення могутніх українських видавництв, що будуть інвестувати у твори обома мовами, питання часу.

Більшість з «гарячих новинок», що прикрашають книжкові магазини Росії, були видані компанією «ЭКСМО». Я як людина, що багато років живе світом літератури, непогано знайомий зі стилем роботи цього паблішера. І  навіть якщо в каталозі «ЭКСМО» присутні такі скарби як романи геніальних письменників, нобелянтів та букерів, та книжки моїх добрих знайомих, то останні дії видавництва, здається, базується на смаках Чуркіна та Рашкіна.

Шовінізм  «ЭКСМО» не викликає в мене питань. Всі ми давно знаємо, що засновником був кагєбіст, близький друг Путіна. І не треба дивуватися рейдерській політиці «ЭКСМО», який з’їв «АСТ», частинку «Манн, Иванов и Фербер», претендує на колишнього фентезі-гіганта «Альфа-книга». Пам’ятаємо Януковича, його стиль роботи? Ось й в «ЭКСМО» так само.

А тепер, власне, новинки книжкового світу Росії…  

Політика Вранішнього сонця: Японія як найближчий далекий родич України

Передісторія

Не кожен знає, що Україну та Японію поєднують не тільки потужні політичні зв’язки сьогодення, але й багате на дружбу минуле. Стосунки українців та наших японських братів зародилися наприкінці ХІХ сторіччя, на території Далекого Сходу Російської імперії, куди шовіністські політикани засилали квіт українства, вважаючи що наші предки не витримають злиднів холодного краю. Але вийшло зовсім навпаки. Хабаровськ, Владивосток (чи більш правильно: Хайшеньвей — китайською, Ураджіро — японською, особисто мені імпонує останній варіант), Комсомольськ, Уссурійськ. Ці міста — осередки культурного та побутового життя українців — стали основую для побудови власне української державності на орієнтальній землі, яка отримала назву Зелений Клин чи Зелена Україна, що була оспівана великим письменником Іваном Багряним у романі «Тигролови». На момент 1918 року українство мало змогу отримати державу не тільки від Карпат та до Кавказу, але й в серці нинішньої Росії. Малинова, Сіра, Жовта, Зелена — це все України, Клини, наша Велика земля, яка відродиться в той самий день, коли російські телеканали дістануть з архівів касети часів Андропова: чи забули вони легендарне «Лебедине озеро»? — в день, коли загине мерзенний карлик, що став героєм сучасних народних пісень. Безумовно, негативним, світовим парієм. Але це зовсім інше питання.

Карта Зеленої України

Радянські окупанти, які відновили межі імперії вже у 20-х роках, поставили за мету знищення далекосхідного українства. Адже навіщо їм талановиті люди, що здатні створити ще одну українську державу, ще й серед найрозумніших світових націй: японців, корейців та китайців? Українці, які керували територією понад 1 млн км², жахали комуністичних ідеологів. Почалося витравлення українців на Далекому Сході. Але на заваді ленінцям та сталіністам стали плани «ворожого імперіалізму» могутнішої держави в тогочасній Азії — Японії, яка в 1932 році, керуючись ідеями відродження Цін як вічного союзника Хризантемного трону, заснувала Маньчжурську державу на чолі з законним правителем Китаю — імператором Пу І (читай: японською військовою елітою). Для того, щоб зрозуміти значення цієї епохальної події для українського народу, треба усвідомити, що на території Маньчжоу-го знаходилися такі міста як Харбін, Чанчунь, Сіндзін, що вже багато років були центрами українського життя в Китаї, де розмовляли українською, видавали газети української, шанували українське. Створення УНР надихало мешканців Зеленого Клину та Китаю. Відомо, що квазі-демократичний уряд Юань Шікая перешкоджав швидкому поширенню українства на Сході, але ситуація змінилася, коли до Китайської Республіки прийшли «японські дияволи» — саме так назвуть їх у майбутньому прихильники Мао. Японці відразу побачили в українцях союзників: по-перше, нас об’єднують великі історичні традиції, по-друге, українці та японці є надтрудолюбивими, по-третє, українці та японці ненавиділи Росію, яка вже 1932 році була ворогом. Японці не забороняли газет та мову, відвали нашій діаспорі цілі квартали для поширення української думки. Квантунська армія налагодила потужний зв’язок з військами УПА, які боронили нашу землю від німецьких та радянських загарбників. Є міфом те, що японська армія була профашистською: так, Гітлер був їх тимчасовим союзником. Але японська влада дивилася далі: сьогодні він — друг, а завтра — ворог. Більш того, США, які почали окупацію Японії з острова Окінава, не бачили в Японії особливої загрози до Гавайської катастрофи. Якби не Перл-Харбор, можливо світ був інакшим. Але відомо одне: було б набагато краще, якби Японія відкрила другий фронт проти СРСР. Я мою на увазі, безумовно, для України.

Японія завжди була нашим союзником. Вона знищувала комунізм як породження зла, але завжди допомагала вижити українцям у скруті, вбачала у Великій Україні надійного партнера.

Загибель Зеленого Клину та китайського українства відбулася у 1945 році, коли американці окупували Японію, «совєти» кричали «Восток — наш!», а гидкі єнкаведисти посадили до концтаборів представників далекосхідного політикуму українців, та навіть самого імператора Пу (читайте його спогади, де спадкоємця великої імператриці Ци Сі «лікували від імперіалізму»).

Японські жінки у жовто-блакитних кімоно

Але сьогодні не ХХ сторіччя, а Україна та Японія, наче фенікси — європейський та східний, відродилися з попілу, щоб перемогти Росію разом та почати творити нову епоху.

«Абеполітика» чи відродження Великої Японії

Пан Шіндзо Абе

Шіндзо Абе, наймолодший прем’єр-міністр в історії Японії та перший очільники Кабінету, що народився після завершення Другої Світової, цьогоріч святкує шістдесятиріччя. Від увірвався до японської політики тайфуном на початку 90-х, а знання, отриманні від батьків-політиків та в американських вишах, дозволили йому вже у 2007 році приголомшити Японію та стати першим молодим прем’єром. Він працював в Кабінетах таких легенд японської та світової політики як Йошіро Морі та Джюнічіро Коїдзумі, почав оновлення національної економіки та відродженн національної свідомості. На деякий час пан Аб пішов з політики, щоб у 2012 році повернутися та заявити про себе мовою пана Рейгана, відомого новатора в історії США. Економічна політика Шіндзо-сама отримала назву «Абеноміка». Вона вразила навіть Нобелівських лауреатів, таких як Джозеф Стігліц. «Абеноміка», стверджує пан Стігліц, повинна стати променем світа у темряві економічних криз.

Шіндзо Абе зважився наситити токійській політикум яскравими барвами аніме, використовуючи як базис стратегії японських та китайських чиновників минулого. Абе-сама наче нагадав усьому світові, що Японія повертається на політичну арену як не тільки могутній гравець в економіку, але й вершник міжнародної політики, що здатен побороти як жадібний комуністичний режим Піднебесної, так і російський неонацизм та його вічного лідера — Путіна.

Здається, що азійські лідери сьогодні виглядають набагато яскравіше за європейських «садових гномів»: доки в ЄС бавиться баронеса Ештон та пан ван Ропей, на Далекому Сході підіймаються герої легенд — корейський тигр, китайський дракон та японське Сонце, що має засліпити центральноазійську деспотію. Недивно, що європейські лідери ставляться до очильниці Блакитного дому, президента Кореї, пані Пак, та представника Кабінету Японії, Шіндзо Абе, з величезною повагою.

Президент Ресупубліки Корея Пак Кин Хе 

Але повернемося до стосунків Японії та України. У своєму нещодавньому інтерв’ю міністр міжнародних відносин, пан Клімкін, зізнався, що українська дипломатія зневажливо ставилася до країн Далекого Сходу, що ніхто не хотів працювати за цими напрямами. Це — горе України, каже він, з яким треба негайно боротися. Але навіть після цього Японія, об’єднана з лідерами США, Великобританії та Німеччини, в усьому допомагала нашому народові. Щоб підтвердити свої слова, згадаймо-но виступ представника Японії під час голосування Генеральної асамблеї ООН про визнання Криму українським, коли він чи не єдиний висловлювався довго та від щирого серця, розуміючи горе, що прийшло до нашого дому з Росії. Японці знають: в них — Курильскі острови та Сахалін, в нас — Крим; в них — Фукушіма, в нас — Чорнобиль. Горе єднає, як й давні традиції. Японські буддисти вважають, що наші народи пов’язані загальним пращуром — скіфами, та навить, що сам Будда сьогодні над Україною, з нашим народом. Будда, на відміну від християнських богів, не дивиться на релігію — він завжди разом з правдою, яка сьогодні з нами, українцями.

Сьогодні Японія виділяє Україні більше грошей ніж Франція чи Німеччина. Японія боронить низькі ціни на свої автомобілі в Україні, судиться з недобросовісними українцями, що їх завищують. Японія фінансує екологічну безпеку України. Японія водить санкції проти Російської Федерації, та в усьому підтримує демократичний рух в нашій державі. Я не буду питати, чим ми відповідаємо Японії — це не на часі, день нашої віддяки ще прийде. Але я запитаю, чому Японія це робить? Тому, що ми партнери, в минулому — добрі друзі, а нині — брати, яких розділяє та прірва, що зветься Росією.